Більшість українців відчули наслідки війни після повномасштабного вторгнення, але мешканці Донецької області знали, чого чекати від росії ще з 2014 року.
Олена Шавкун, жителька Красногорівки, Мар’їнської громади, з перших днів війни страждала від російських обстрілів. Попри звикання до нових реалій, після 2022 року ситуація стала нестерпною — артилерійські канонади не припинялися.
Щоб врятуватися, сім’я Шавкун вирушила до Запорізької області, залишивши рідне місто.
Inform.zp.ua поспілкувався з Оленою про те, як вона самостійно розпочала власну справу, готується до вступних іспитів у ВУЗі та шукає гранти для реалізації своїх ідей.
“Що ти спиш? Україну обстрілюють!”
Війна для мене почалася з 2014 року, а не у 2022-му. Але тоді ми якось пристосувалися. Я мала свій невеликий продуктовий магазинчик, працювала листоношею на пошті, постійно спілкувалася з людьми. Згодом відкрила фермерське господарство — вирощувала зернові та овочі.
Попри обстріли, життя йшло: ми працювали, будували плани, сподівалися на краще. Обстріли стали рідшими після 2016 року, і хоч ми часом знаходили в полях нерозірвані снаряди, викликали ДСНС, розміновували — це було нашою реальністю, до якої ми звикли.
Але 24 лютого 2022-го все змінилося. Я прокинулася від дзвінка подруги: “Що ти спиш? Україну обстрілюють!” Я не одразу повірила. Здавалося, що це черговий епізод, як було раніше. Але коли я увімкнула телевізор і побачила новини… це був шок.
Попри страх, я пішла на роботу. Перші три дні я майже нічого не їла, пила тільки каву, була на межі нервового зриву. Тиск підскочив, істерика… Але потім я взяла себе в руки. Ми з родиною перебралися до підвалу — там провели цілий місяць, бо нагорі було надто небезпечно.
Рішення про виїзд ми прийняли, коли зрозуміли, що моя мама, якій 86 років, швидко слабшає. В підвалі було сиро, некомфортно, і хоча ми намагалися створити хоча б якийсь затишок, це все ж був підвал. Тому разом із чоловіком ми вирішили їхати.
Це було спонтанне рішення. Просто в якийсь момент я сказала: “Нам треба виїжджати”. Наші близькі друзі також збиралися залишати місто, тож ми вирушили разом. Дві легкові машини — а що можна вмістити в таку машину? Те, що влізло, те й взяли.
Ми не мали чіткого плану. Просто поїхали, не знаючи, куди. Доїхали до Покровська, попросилися переночувати, і нам дозволили залишитися на три дні. Ці три дні ми лише й думали, що робити далі. Зрештою вирішили виїжджати за межі області.
Так сталося, що у нашого сина в Лукашевому був друг. Ми з ним зв’язалися, і його сім’я сказала: “Приїжджайте, знайдемо вам житло”. Так ми й зробили — приїхали та оселилися там.
З нами виїжджали я, чоловік, мама… і, звісно, наша кішка Дуська.
Після всього, що ми пережили в Красногорівці за 5 км від лінії фронту, після тих інтенсивних артилерійських ударів, відстань за 50 км від лінії фронту здавалася цілком безпечною.
“Ми всі разом намагалися віднайти стабільність у цьому новому житті”
Я ніколи не була людиною, яка може сидіти без діла. Завжди було купа справ: робота, магазин, господарство. Я постійно кудись бігала, гасала. А тут — опинилася в чотирьох стінах, і раптом не потрібно ні рано вставати, ні йти на роботу. Це був новий досвід.
Але вже першого ж дня я пішла до центру дозвілля — там жінки плели маскувальні сітки. Просто приєдналася до них. Потім захопилася рукоділлям, і коли в громаді побачили, що я активна, запропонували мені долучитися до проєкту “Безпечний простір для жінок і дівчат” від ГО “Укрпростір” та жінок ООН. Це була ініціатива для психологічної підтримки жінок — спочатку переселенок, а потім і місцевих.
Жінки тут проходили психологічні тренінги — індивідуальні та групові. Ми всі разом намагалися віднайти стабільність у цьому новому житті. А потім з’явилися ще й “шведські гуртки” — це такі заняття, де немає лідерки, а жінки самі вчаться одна в одної. Ми забезпечували всі необхідні матеріали, а далі все залежало від них.
Це об’єднало нас. Ми займалися йогою, вивчали українську та англійську, створювали різні вироби своїми руками. Потім їх продавали, а кошти перераховували волонтерам на допомогу госпіталям.
Був і блок фінансової підтримки: жінки проходили навчання, дізнавалися, як започаткувати бізнес, як знайти свою нішу, перетворити хобі на прибуткову справу. Потім можна було отримати грант і почати власну справу.
Крім того, я зараз навчаюся на у Виші на ландшафтного дизайнера.
“Городництво – це вже не просто звичка, це стиль життя”
Зараз ми живемо з чоловіком і мамою. Звички, які мали вдома, ми, звісно, зберегли. Наприклад, городництво — це вже не просто звичка, це стиль життя. Навіть мама, попри свої роки, не може всидіти, все намагається щось прополоти, посіяти, доглянути.
Зараз живемо у будинку, де сплачуємо лише комунальні послуги. Але це вже наше третє житло тут (Лукашеве, прим. авторки). Спочатку оселилися в одному місці, потім довелося переїхати, а потім ще раз.
Зараз нам пощастило — у цьому будинку є чималий городик. Для нас це важливо, бо ми звикли працювати на землі. Це не просто про овочі чи квіти, це про відчуття стабільності, яке необхідне після всіх змін у житті.
Плани на власний бізнес
Ми поставили теплицю на грантові кошти й зараз активно займаємося городництвом. Ці грантові кошти вдалося залучити завдяки проєкту, в якому я брала участь разом з іншими жінками. Я подалась на грант від Mercy Corps ERP і отримала підтримку на теплицю та крапельне зрошення. Однак були певні умови на попередньому місці проживання, де мені не дозволили поставити теплицю, тому, коли ми приїхали сюди, ми одразу встановили її та почали засівати.
Для довідки: Цей проєкт реалізується організацією Mercy Corps за підтримки Швейцарії через Швейцарську агенцію розвитку та співробітництва (SDC) в рамках Програми економічної стійкості України (ERP). Метою програми є відновлення бізнес-активності та підтримка малих і середніх підприємств, що постраждали від війни, а також допомога у подоланні наслідків війни для постраждалого населення. Програма реалізується в Дніпропетровській, Донецькій та Запорізькій областях для підтримки ініціатив мікробізнесу та в Києві, Київській, Дніпропетровській та Харківській областях для малого та середнього бізнесу.
У теплиці я вирощую огірки та зелень: петрушку, кріп, різні салати, базилік, кінзу і шпинат. Практично вся теплиця вже засіяна. Плануємо продавати продукцію на ринку, який знаходиться неподалік, в Осипенківському районі Запоріжжя.
Що стосується фермерства, то наразі це не зовсім фермерство. Я працюю як ФОП, оскільки не маю достатньо землі для фермерського господарства. Вся моя земля залишилася вдома.
Я подала ще заявку на грант, бо хочу займатися переробкою сільськогосподарської продукції. Окрім теплиці, де я вже вирощую зелень, на своєму городі планую посадити огірки, помідори, перець, баклажани.
Ідея переробки виникла, бо в мене вже був невеличкий досвід. Звісно, на той час у мене не було своєї землі, тому я купувала сільськогосподарські продукти і робила закрутки. Потім я виставила свої вироби в магазині “Берегиня” — це такий місцевий магазинчик крафтової продукції, і все дуже швидко розібрали.
Це стало початком моєї ідеї, що якщо я буду більше займатися виготовленням закруток, це може стати додатковим доходом для нашої родини. Тим більше, що зараз ми живемо на дві пенсії — у чоловіка інвалідність третьої групи, а мама теж потребує підтримки.
Чому ВПО бояться брати гранти?
Я вважаю, що безумовно варто створювати більше програм для підтримки фермерства серед ВПО. За моїми спостереженнями, багато людей хочуть займатися цим, але умови не дозволяють почати бізнес. Потрібно проводити навчання, організовувати семінари та воркшопи, щоб люди могли бачити, що фермерство – це дійсно дохідна справа. Тому, звісно, такі програми підтримки дуже важливі.
Щодо умов, я вважаю, що необхідно звернути увагу на те, що не кожен може наймати працівників одразу. У центрі зайнятості є програми, але умови там такі, що люди бояться брати гранти, оскільки потрібно обов’язково працевлаштовувати одну або дві особи, залежно від суми гранту. Це лякає тих, хто тільки починає свій бізнес, адже вони спочатку хочуть покладатися на себе. Я б запропонувала для початку надавати невеликі гранти, щоб люди могли спробувати реалізувати свої ідеї самостійно, а потім, коли бізнес вже розвивається, можна залучати працівників і отримувати більші гранти.
ВПО, які хочуть займатися своєю справою в Запорізькій області, я б порадила шукати можливості самостійно. Ніхто не принесе на блюдечку готову допомогу. Потрібно сісти, шукати гранти, можливості для відкриття бізнесу в інтернеті, перевіряти, чи підходять умови для конкретної справи. Це потребує часу, бо не кожен грант підходить для всіх, але якщо умови підходять, не варто боятися – треба заповнити заявку і відправити.
Найзаповітніша мрія
Якщо будуть сили та наснага, то, звісно, ми повернемося додому, бо хтось має відроджувати зруйновані міста та села.
Наше місто занедбане, і насправді воно більше нагадує примару зараз … Майже всі виїхали, і я не знаю, як воно буде далі. Щодо нашого будинку, то, на жаль, він зруйнований. Вулиця, на якій ми жили, залишилися тільки п’ять частково цілих будинків. Вікна повилітали, але дах на місці, все інше розбите та згоріле.
Моя мрія — повернутися додому, звісно.
Нагадаємо, Inform.zp.ua поспілкувався з пані Ганною з Мелітопольського району, щоб дізнатися, як вона адаптувалася до життя в Запоріжжі, шукала житло, роботу та звикала до нової реальності, залишившись буквально без нічого.
Читайте також:
“Додому, я так розумію, ми вже не повернемося”: переселенка з Донецька переїхала в громаду на Запоріжжі, яка стала для неї новим домом
“Згине Бердянськ, згину і я”: переселенка з Бердянська про адаптацію у Запоріжжі
“Ми не можемо бути вічно ВПО, які страждають”, – переселенка з окупованого селища на Запоріжжі про нове життя після початку війни
“Відпустив цю ситуацію і почав працювати”: реабілітолог зі Степногірська, який відкрив бізнес у Запоріжжі
Життя всіх переселенців починається з того, що “ми приїхали на два тижні”», – дончанин про адаптацію у Запоріжжі та волонтерство
Inform.zp.ua працює, щоб ви знали правду. Ми щодня збираємо важливі новини про Запоріжжя, окуповані території та життя в регіоні. Якщо наша робота важлива для вас, підтримайте редакцію донатом — ваша допомога дозволить нам продовжувати писати для вас! 
Підтримати: за посиланням 
Сообщение “Відстань за 50 км від фронту здавалася безпечною”: як мешканка Донецької області створює бізнес на Запоріжжі появились сначала на inform.zp.ua.