Запорізька тхеквондистка Вікторія Марчук: «Дякувати Богові, я займаюсь тим, що дійсно люблю»

Розкажіть про себе? Звідки Ви?

Як Ви потрапили у спорт?

  • В спорті я була практично завжди. Першим моїм спортом була легка атлетика. Але через те що лікарі весь час хвилювалися за серце, то мені заборонили займатися. Після цього був настільний теніс, але через проблеми з плечовим суглобом… через сильний біль я не змогла займатися. Не було в мене можливості нормально тренуватися. Після цього я на плавання пішла. Там теж не склалося, бо постійно в холодній воді суглоб починав боліти ще сильніше. Тож я шукала себе.Коли поступила до коледжу і навчалась на першому курсі, в нас працював вчитель фізкультури, друзі якого стали моїми першими тренерами. Вони шукали таких людей як я. З обмеженими можливостями, але щоб були уражені тільки руки. Він порадив мене, адже я була дуже активна, усюди бралася – і футбол, і волейбол, і теніс! Все що не пропонували, я усюди приймала участь!Вони приїхали до мене в коледж. Запитали, чи хочу я через дев’ять місяців поїхати на перший Чемпіонат світу по тхеквандо. Я замислилася, в мене були деякі сумніви. Але все ж наважилася, і вже у 2012 році, у січні, я пішла тренуватися. І вже через дев’ять місяців я перемогла на своєму першому Чемпіонаті світу.

Тобто усього лише дев’ять місяців підготовки?

  • Так, усього лише дев’ять місяців підготовки. На мене ніхто особливо не ставив, тільки тренери – вони вірили, що в мене вийде. А так у всіх я була під питанням. Думали «та ось дівчинка, такі проблеми, можливо нічого не вийде». Але тренери мали надію і давали мені такі навантаження на рівні зі спортсменами, які вже по десять років тренувалися.Ну а далі вже другий «світ» пішов, третій, четвертий, п’ятий, шостий…

Зі своїми тренерами досі спілкуєтесь? З першими?

  • Так, звичайно. Хоча зараз мене тренує вже інша людина – Плєцкий Олександр Анатолійович. А перший тренер був Бабак Юрій Михайлович та його дружина Волкова Юлія Олександрівна. Але так сталося, що вони поїхали працювати в Росію. Вони кликали мене з собою, але я не схотіла туди їхати.

Які перспективи у Вас далі?

  • Мені зараз 30 років. Я планую, ось зараз я потрапила на Олімпійські ігри, пройшла відбір на Паролімпійські ігри, і далі я планую на ще одні Параолімпійські ігри. Поки здоров’я дозволяє.

Чи бачите Ви свою реалізацію як тренер?

  • Так, звичайно. Я й зараз трохи допомагаю тренерові займатись з дітками, коли він зайнятий, коли він десь має їхати, коли змагання — тоді я його заміняю.

Працювати з дітьми – для Вас це задоволення?

  • Так, мені дуже подобається! Я працюю з дітками від чотирьох рочків та старше.

Діти теж параолімпійці?

  • Ні, діти фізично здорові.

Ваша перша професія – логопедія. Чи займаєтесь цим зараз?

  • Ні, не займаюсь. Хіба що у приватному порядку. Не займаюсь через те, що коли я тільки закінчила навчання, то намагалась влаштуватися на роботу і в мене постійно виникали труднощі. Я дзвонила, мені казали, що є вакансія. А коли приїздила на співбесіду, то починали казати, що місце вже зайняте. Звичайно ж – бачили руки і відмовляли. Проблема була лише в цьому. Людей це дуже лякає. У приватному порядку я трохи працювала, бо мала ж за щось жити – на одну пенсію жити складно. Намагалась влаштуватися у всі державні школи, чи в дитячі садки. Але… не склалося. Дивились на руки і навіть слухати не хотіли, що я можу та вмію.

Розкажіть про свої нагороди – де брали участь?

  • Я заслужений майстер спорту України, брала участь в шістьох чемпіонатах світу, маю шість золотих медалей. Чотирьохкратна чемпіонка Європи і десятикратна України. Їздила на Карибські острови, Швейцарію, Велика Британія, Сполучені Штати Америки, В’єтнам, Єгипет… багато країн Азії та Африки. Усі континентальні змагання – усюди маю золоті медалі.

У Кореї про Вас навіть відзняли фільм!

  • Так, там відзняли про мене фільм. Нас запрошували на двотижневий обмін досвідом. Ми там тренувалися та вчилися ці два тижні. Фільм вони відзняли до цього – коли був Чемпіонат Світу у 2012 році. На той час в них будувався музей, зараз його вже побудували, і там стоїть експозиція, яку присвятили мені – стоїть екран на якому цей фільм транслюють.

Чому саме Запоріжжя, чому не Київ, наприклад?

  • Так сталося, що я почала свій шлях у цьому місті. Тут я навчалась, і тут мої перші тренери були, як повірили в мене, які розпочали цей параолімпійський рух в тхеквондо. Бо на той момент він ще не був параолімпійським видом спорту. Лише у 2016 році його внесли у програму Параолімпійських ігор. До 2016 року я все робила на голому ентузіазмі – помочі від держави не було, ніхто не оплачував наші поїздки, ми весь час шукали спонсорів. Вже потім, коли нам повідомили, що будуть Параолімпійські ігри, що наш вид спорту ввели в програму ігор на 2020 рік, нас почали забезпечувати та почали оплачувати нам наші поїздки. Наступні ігри у 2024 році. В цьому році буде Чемпіонат Світу та Чемпіонат Європи. Вже відбувся Чемпіонат України.Параолімпійські ігри через ковід з 2020 року перенесли на 2021, у вересні ми поїдемо в Токіо. Ми їдемо заздалегідь, щоб акліматизуватися. У мене  персональна ліцензія на поїздку.Є проміжні змагання, зараз у зв’язку з пандемією їх організовують в онлайні. В мене є спаринг-партнер, я з ним б’юся, а судді онлайн оцінюють мою техніку, як я рухаюся і силу удару. Спаринг партнери мої – здорові. Суть параолімпійського тхеквондо в ударах ногами, нам забороняють бити в голову, бо ми не можемо ставити блоки.

Ситуація з квартирою в Запоріжжі. В чому проблема? Вже пів року пройшло, як пообіцяли надати.

  • Я не знаю в чому питання. Я стою в черзі на картиру в Києві, але я там 200-якась, і варіантів, що я її взагалі отримаю – майже нуль. Можливо за мене її вже хтось і отримав навіть, але я про це можу і не дізнатися. Черга весь час «посувається» але не в нашу користь, нас весь час відсувають назад. Тут мені ніхто не казав, що видасть квартиру, якщо я там знімуся з черги… ні, такого не було. Але й мене можна зрозуміти – тут у чергу не ставлять, і знятися там… Взагалі лишитися ні з чим.Можливо тут чекають, коли пройдуть Параолімпійські ігри, і я сама куплю собі квартиру. Такі закиди навіть лунали від декого з місцевих держслужбовців, що, мовляв, переможеш і сама собі купиш. Але в мене на ті гроші, які я можу заробити, свої плани. Мені потрібна дорого вартісна операція по заміні плечового суглобу.Крім цього, в мене є ще один нюанс. Через те що паратхеквондистів мало, нас поєднують на змаганнях – наш клас та клас вище. Там люди у яких ураження кінцівок не таке критичне. Є майже весь захист. І можливість перемогти… Так! Я буду старатися! Я дуже цього хочу! Але не відомо – переможу я чи ні. Можливо я отримаю там травму, через яку взагалі не зможу продовжувати спортивну кар’єру. І чекати на диво… Можливо вони чекають, коли я переможу і навмисно тягнуть час.

    Те що восени петиція про виділення мені квартири пройшла… Мені тоді пообіцяли видати грошима на купівлю житла. Я б могла відремонтувати її під власні потреби за власні кошти, які зароблю – зробити усюди сенсорні датчики. Бо навіть елементарні речі у мене викликають проблеми – включити газ, натиснути вимикач, тощо…

    Ще апелюють тим, що рішення про квартиру для мене прийняв минулий склад міськради до виборів. І тепер начеб то потрібно щоб це рішення прийняли повторно.  Офіційно в мене немає на руках жодного рішення, чому цю квартиру мені не видають.

    Я зараз приписана в гуртожитку по Незалежній Україні. Але там немає для мене жодних умов. Ви уявіть, що один душ на всіх у підвалі! Я там не можу навіть воду відкрити… Живу у друзів у Вільнянську.

Що дав Вам спорт окрім перемог?

  • Я дуже задоволена, що потрапила у цей вид спорту, адже такі люди, як ми здебільшого впадають у відчай. В мене такого не було в житті, на щастя, щоб я через щось сильно переживала. Я завжди досягала того, що хочу – ставила перед собою мету та досягала. Захотіла вчитися – вивчилася, отримала освіту, другу освіту. Завжди в спорті. Були проблеми зі здоров’ям, але дякувати Богові, дали добро і я займаюсь тим, що дійсно люблю. Завдяки цьому в мене стало більше впевненості у собі, витривалості. Вже немає тих страхів, які колись були. Через те що я виховувалася в інтернаті, то трохи було важко спілкуватися з людьми, пристосуватися до суспільства. Суспільство не дуже добре ставиться до таких людей як я. Навіть зараз я можу зайти у маршрутку, і чую: «ой, інвалід зайшов!», «О, що з руками?!», чи на вулиці дивляться не відвертаючись, падають навіть. Як дикі. Навіть зараз я відчуваю цей дискомфорт. У колі незнайомих людей я весь час відчуваю як мене оцінюють, весь час дивляться на руки. Це дуже неприємно.
    Колись я була в Сполучених Штатах у місті Портленд. Це єдине місце де я відчула себе повноцінною людиною! Там ніхто не дивився на мене так. Так для особливих людей створено всі умови! Люди з різними фізичними ураженнями не мають ні в чому потреби. Немає ніякого осуду! Ніхто не роздивляється так. Я там була дуже задоволена. Хочу, щоб і в нас було так само.

Які побутові проблеми для Вас існують?

  • Я вже казала – будь які крани, вимикачі, газова плитка. У друзів усі крани змінені на ті, що не треба повертати, щоб я могла просто підняти ручку до гори. Замки, двері, особливо якщо вони важкі. Більше проблем через плече…

Ви згадуєте саме про цю проблему вже вдруге, можете розповісти?

  • Потрібна заміна суглоба. А цю операцію мені можуть зробити лише в Німеччині. Мене там вже оперували, після того, як у Києві зробили невдалу операцію.

Тобто ті гроші, які Ви можете отримати за перемогу в Параолімпіаді, для них вже є цільове призначення – на операцію?

  • Так. Ці кошти я планую направити на здоров’є. Мені боляче навіть підіймати руку (має на увазі праву, більш розвинену руку), бо там майже повністю зруйнований суглоб. Там потрібно ставити штучний суглоб. Операція обійдеться близько в 100 000 євро. Це операція і реабілітація… Лікарі кажуть, що через пару років рука взагалі може перестати працювати. Кістка зруйнована, і руйнується далі. Все інше – м’язи, сухожілля – теж руйнується. Операція потрібна термінова, але я намагаюсь відтягнути її, бо якщо я її зроблю, то більше не зможу приймати участь у змаганнях. Мій суглоб від початку має не таку форму, як у звичайних людей. Він деформований від народження. Його потрібно робити на замовлення, це буде штучний виріб. Крім цього, до кісток він буде кріпитися штифтами. Якщо я десь невдало впаду, то можу зруйнувати його, і вся робота лікарів, усі витрачені на операцію кошти – все піде марно, потрібно буде робити все наново. Так ризикувати не можна. Ще боюся, що суглоб не приживеться.Доводиться терпіти. Біль в мене почалася років з дванадцяти. В інтернаті мені казали – іди помаж. А обстеження ніхто не робив. Можливо, якщо б на той момент звернули увагу, то зараз би не було таких проблем. Можливо б цей процес руйнації якось призупинили б. Тепер в мене четверта стадія руйнації. Вже нічого не допомагає – ніякі знеболюючі. Весь час чистий біль.

А тренерська діяльність? Нею Ви зможете займатися?

  • Так, звичайно. Якщо я закінчу зі спортом, то буду займатись тренерством! Але перед цим я все ж таки хотіла б виграти ще не одні Параолімпійські ігри!

Читайте також: У нинішньої влади відсутня будь-яка стратегія:  Ігор Артюшенко – про ситуацію на Донбасі

ДЖЕРЕЛО

WP Twitter Auto Publish Powered By : XYZScripts.com