Аліна Тілюпо народилася та виросла в Якимівці, невеликому селищі Запорізької області, яке наразі тимчасово окуповане росією. Наприкінці 2023 року вона переїхала до Запоріжжя, де зараз працює фахівчинею інклюзивно-ресурсного центру Якимівської селищної ради.
Журналісти Inform.zp.ua поспілкувалися з Аліною Тілюпо про початок повномасштабного вторгнення, шлях від заробітчанки за кордоном до переселенки в Запоріжжі, ставлення до людей, які підтримують російських загарбників в окупації та мотивацію допомагати людям.
Зустріч з війною на кордоні
24 лютого 2022 року Аліна Тілюпо зустріла на польсько-українському кордоні. Напередодні ввечері виїхала з Польщі, де проживала та працювала з літа 2021 року. Саме на кордоні дівчина дізналася, що в Україні почалася повномасштабна війна.
“Почались обстріли по всій країні й нам водій запропонував залишитись в Польщі. Мені подзвонили друзі з Херсонської області й сказали, що їхнє селище обстрілюють “Градами”. Потім я подзвонила додому. Мама сказала, що почалась війна, треба збирати валізи. Мене вмовили залишитись в Польщі”, – згадує дівчина.
Увечері 24 лютого російські танки вже їхали рідними вулицями селища Якимівка. Аліна залишалася постійно на зв’язку з рідними, повернувшись у Польщу.
Моторошна тиша в окупації
Якимівка стрімко почала змінюватися з початком окупації. За словами матері Аліни, в селищі почалася паніка: магазини спорожніли, ціни на продукти значно підвищились. Крупи коштували дорожче за м’ясо, фермери масово вивозили худобу. Біля банків були величезні черги – всі намагалися зняти готівку.
“Мати згадувала, що ночі були найстрашнішими. Вимикали світло, навкруги панувала моторошна тиша. Спочатку ми всі думали, що це дуже швидко закінчиться, тому планували, щоб близькі там пересиділи, поки я їм буду допомагати. Але ситуація ставала гіршою, російських танків і військових було більше. Дуже страшно було в цей час”, – розповідає Аліна.
Російські загарбники почали тероризувати мирне населення Якимівки. Якось, коли бабуся Аліни з сестрою пішла викидати сміття, до них підійшли окупанти й почали розпитувати про місцевих жителів, шукали українських військових та їхні родини. Сестра втекла, а бабуся сказала, що вона тут у гостях, щоб нікого не видати.
Підтримка України за кордоном
На початку війни у 2022 році більшість українців, які опинилися за кордоном, відчували тугу за Батьківщиною, тому займалися активною проукраїнською діяльністю та допомогою армії. Аліна Тілюпо серед них:
“На початку війни я відчувала сильну потребу бути дотичною до України. Вишивала собі футболки, замовляла прапор, хотіла зробити патріотичне татуювання. А одна колега запитала: “Навіщо? Ти ж не знаєш, як далі складеться історія. Раптом росія переможе, і що ти будеш робити з цим татуюванням? Я відповіла, що не заїду в принципі туди, де буде росія. Я не хочу бути приналежна до окупації”, – говорить дівчина.
З перших днів вторгнення Аліна Тілюпо почала займатися волонтерською діяльністю: купувала військову форму та пристрої для бійців. Пізніше почала робити окопні свічки та сухі гелі для душу.
Омріяне повернення в Україну
Аліна залишалася за кордоном майже два роки. У Польщі вона працювала на заводі – складала телевізори. Через якийсь час до Польщі виїхала її мати разом із сестрою та бабусею. Але згодом бабуся повернулася в Україну.
“І хоча я розуміла, що тут небезпечно, дуже хотілося додому. За кордоном – зовсім інша інформаційна бульбашка. Бувши у безпеці, можна думати про мову, культуру, але коли ти знаходишся під обстрілами – тобі важливо вижити”, – каже Аліна.
Аліна обрала Запоріжжя для переїзду, зокрема, тому що це найближчий шлях, щоб повернутися додому після деокупації. Перші емоції після повернення Аліна описує як відчуття полегшення. Проте перші враження від міста були не найкращими.
“Коли я приїхала, думала: “Я тут довго не зможу жити”. Інфраструктура здавалася жахливою. Але потім зрозуміла – це прифронтове місто. Головне не будувати щось нове, а не втратити те, що маємо під постійними обстрілами”, – згадує дівчина.
Адаптуватися до життя у Запоріжжі допомогло усвідомлення того, що місто живе, попри війну:
“Я думала, під час війни життя зупиняється: всі воюють, допомагають армії, ніяких свят немає. Але я зрозуміла, що життя триває. Тут є концерти, вистави, театри, кінопокази, гуртки різноманітні. Це дуже надихає”, – говорить Аліна.
Спілкування, яке не повернути
У рідному селищі залишилося її житло, дитяча кімната, могила батька. Але найбільше Аліні болить втрата зв’язку з деякими людьми:
“Найжахливіше, що неможливо повернути зв’язки з людьми, які перейшли на сторону окупанта”.
Аліна пригадує розмову з тіткою про російські літаки: “Якщо вони летять – значить, усе добре, ми під надійним захистом”. Тоді дівчина зрозуміла, що хоче припинити спілкування з подібними людьми, ким би вони для неї не були.
Адаптація у Запоріжжі
Негативного ставлення до себе, як до переселенки, Аліна не відчула. Проте згадує моменти, коли місцеві мешканці висловлювали претензії на кшталт “Понаїхали”.
“Ми не знаємо історію кожної людини, але вони живуть у своїх будинках, а ми покинули все з однією валізою. Хотілося б кращого ставлення, але війна триває три роки. Ми не можемо бути вічно ВПО, які страждають. Я вважаю, що ми маємо якось прилаштуватися до цих умов, в яких живемо”, – говорить Аліна.
Звикнути до нового міста Аліні допомогли робота та нові знайомі. Спочатку дівчина працювала у дитячому садку. Потім подруга запропонувала піти в Якимівську селищну раду – там займалися бісероплетінням. З часом знайомих ставало ще більше.
Життя Аліни сьогодні
Аліна доєдналася до групи жінок-учасниць ініціативи з розвитку жіночого лідерства «Women Lead in Emergencies», що була реалізована за підтримки Благодійного фонду «Схід SOS». Відвідала навчальні воркшопи та тренінги у просторі “Затишно space”, які допомогли навчитися визначати ідею та мету для соціально корисної ініціативи. Участь у проєкті допомогла Аліні зрозуміти, що вона може приносити користь іншим.
Сьогодні вона працює у своїй громаді, допомагаючи переселенцям і військовим. Разом із колегами організовує заходи, зокрема бере участь в акції “Кіно заради перемоги”.
Раніше центр працював лише для переселенців із її громади, але тепер відкритий для всіх:
“Ми приймаємо всіх, тому що я особисто вважаю, що у всіх нас психологічний стан дуже в поганому стані, нам всім потрібна допомога”, – розповідає Аліна.
Дім – це спогади
Наразі Аліна Тілюпо не впевнена, що повернеться в Якимівку після деокупації, оскільки в селищі залишилося багато колаборантів:
“Не всі вони виїдуть. Як ми з ними будемо жити? Це буде дуже важко, тим паче, коли повернуться наші військові. Це дуже складне питання”, – думає Аліна.
Коли її запитують, що для неї означає дім, вона замислюється:
“Не хочеться вже прив’язуватись до місцевості, тому що не знаєш, коли буде деокупація, яким буде дім. Для мене – це щось потаємне, спогади, родина. Це фотографії з дитинства зроблені випадково. І зараз в мене з трьох великих альбомів залишилось 10 фотографій на телефоні, і це для мене вже дім”, – говорить дівчина.
Сьогодні найбільша мрія Аліни Тілюпо, щоб всі військові повернулися додому живими та не відчували тривоги й страху.
“Військові воюють за нас. Якщо я зараз буду відкладати своє життя, то заради чого вони там? Життя триває зараз, і допомогати треба зараз. Тому хочеться просто насолодитись життям, поки воно є та віддячити нашим захисникам за життя в своїй країні”, – каже Аліна.
Фото надані героїнею інтерв’ю
Inform.zp.ua працює, щоб ви знали правду. Ми щодня збираємо важливі новини про Запоріжжя, окуповані території та життя в регіоні. Якщо наша робота важлива для вас, підтримайте редакцію донатом — ваша допомога дозволить нам продовжувати писати для вас! 
Підтримати: за посиланням 
Сообщение “Ми не можемо бути вічно ВПО, які страждають”, – переселенка з окупованого селища на Запоріжжі про нове життя після початку війни появились сначала на inform.zp.ua.