#громадськемісце “Ми намагалися жити як могли”: мешканка Мелітопольського району про адаптацію в Запоріжжі #запоріжжя #zaporizhia

За даними Агентства ООН у справах біженців, з початку повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року майже 11 мільйонів українців були змушені залишити свої домівки.

Серед них була і мешканка Мелітопольського району, яка влітку 2022 року разом із неповнолітнім сином прибула до Запоріжжя. Вона змогла взяти із собою всього лише три невеликі сумки та рюкзак.

Inform.zp.ua поспілкувався з пані Ганною, щоб дізнатися, як вона адаптувалася в новому місті, шукала житло, роботу та звикала до нової реальності, залишившись буквально без нічого.  

Важливо: з міркувань безпеки ми змінили ім’я героїні та не розкриваємо назву населеного пункту, де вона проживала, адже частина її родини досі перебуває на тимчасово окупованій території.

Мешканка Мелітопольського району розповіла про адаптацію в Запоріжжі
Вчителька української мови та літератури разом із дітьми. Фото героїні.

“Ми тебе обов’язково заберемо додому, але дорога буде важкою”

До початку повномасштабного вторгнення я жила звичайним життям у селі. Звісно, були свої труднощі, але загалом усе було добре. У нас була щаслива сім’я, дім, робота… Понад 30 років я працюю вчителькою української мови та літератури, 21 з яких — у нашій сільській школі. Можна сказати, що я віддана своїй справі.

Коли росіяни окупували Мелітопольський район, я знаходилася в Запоріжжі, проходила променеву терапію після того, як мені діагностували злоякісну пухлину. Я щойно закінчила курс лікування, тому фізично почувала себе дуже погано. І ось у цей момент я дізналася про вторгнення. Чесно кажучи, я не могла в це повірити. Як таке могло статися? Невже ці люди настільки хворі на голову, прийти на нашу землю з війною? Спочатку я навіть не розуміла, що це справжня війна, поки не побачила все на власні очі. Мене мали забрати чоловік та його син від першого шлюбу з відділення онкології. 

Коханий подзвонив і сказав: “Ми тебе обов’язково заберемо додому, але дорога буде важкою”. Ми їхали назад додому через поля, де я побачила спалену військову техніку. Це було дуже страшно. І хоча ми ще змогли проїхати, все, що відбувалося, здавалося нереальним. Тільки тоді я почала усвідомлювати, що це було повномасштабне вторгнення. 

Перші дні після того, як ми повернулися в село, були жахливими. Солдати російської армії їздили селом, лякали людей, ловили тих, хто їм не подобався. У нас не було влади, бо місцевий голова залишив свою посаду, аби не йти на співпрацю з окупантами. Деякий час його навіть тримали в полоні. Окупанти набирали тих, хто був до них лояльний, і ті, хто йшов на співпрацю, отримували свої “блага”. Але ці новообрані так звані керівники взагалі не могли підтримувати порядок. Я пам’ятаю, як на узбіччі дороги валявся труп після того, як один алкоголік вбив іншого. Це була повна анархія, і ніхто навіть не намагався приховувати злочини.

З продуктами також було складно. Якийсь час у магазинах не було ні хліба, ні борошна, ні дріжджів. Ми з сусідами намагалися хоч якось пекти хліб, ділилися запасами. А ті продукти, які завозили з території рф, були настільки неякісні, що я просто не могла в це повірити. Ліки також завозили незрозуміло які… вони взагалі не діяли. В аптеках першочергово намагалися дістати українські препарати. 

Що стосується школи, то дітей перевели на онлайн-навчання, хоча це вже стало непростим завданням через постійні перевірки. Всі табелі ми встигли видати, але через кілька місяців школу вже захопили росіяни, і в нас забрали особові справи. Вчителі, які залишились, були в шоковому стані, бо їхня робота абсолютно змінилася.

Тиск і відчуття небезпеки лише посилювались. Я сама не спілкувалася з тими, хто пішов на співпрацю, але чула про нових “директорів” і “вчителів”, яких вони набирали. Невідомі люди з вулиці, без освіти, почали вчити дітей. 

Кілька вчителів пішли на співпрацю й продовжують працювати в захопленій школі, всі інші відмовилися. Освітян, які відмовилися від співпраці, змушували писати заяви про звільнення та здавати ноутбуки, які вони отримали за національним проєктом “Ноутбук кожному вчителю” Міністерства освіти і науки та Міністерства цифрової трансформації. 

Ми вирішили виїхати, бо не могли залишатися під постійним тиском. До того ж мені потрібно було знайти для дитини нормальну школу, в окуповану її я точно не віддала б. Спочатку планували залишитися на два тижні, але, зрозуміло, це затягнулося. Я поїхала разом із сином, а чоловік залишився, бо був пенсіонером. Спочатку він вирішив оберігати дім, а тепер уже й не може виїхати.

мешканка Мелітопольського району про адаптацію в Запоріжжі
Вчителька української мови та літератури проводить батьківські збори. Скріншот надала героїня

Як два тижні перетворилися на довгих три роки…

Ми виїхали 24 серпня 2022 року, плануючи поїхати до обласного центру на короткий час разом з іншими родичами на авто. Дорога була складною: ми їхали через кілька блокпостів, де перевіряли кожен документ, кожну деталь. Особливо прискіпливо росіяни перевіряли власників дорогих транспортних засобів. Вони шукали долари, перевіряли бардачки, гаманці. Тоді нам пощастило, адже ми змогли доїхати до Запоріжжя всього за день. Деякі не могли дістатися до підконтрольної території тижнями.

Коли ми приїхали, це було, ніби потрапити в інший світ. Наші військові запропонували нам напої, їжу. Навіть пропонували нічліг. Однак у мене з сином була можливість зупинилися у племінниці, яка проживає у Запоріжжі.

Ми намагалися жити як могли, з мінімальними ресурсами, бо речей у нас було мінімально. Я оформила сина в місцеву школу, де він навчався онлайн, оформила виплати – щомісяця 2000 грн на дорослу людину та 3000 грн на дитину. Так як я отримала інвалідність – отримувала 3000 грн. 

За ці два тижні, на які ми приїхали, ми зрозуміли, що війна не закінчиться так швидко, і нам доведеться залишитися тут надовго.

Через два тижні я одразу ж почала шукати роботу, розсилала по школах резюме, пішла в центр зайнятості. Зрозуміло, що з голоду ніхто б не вмер, але цих коштів не вистачило б на нормальне життя.

Зараз уже гуманітарну допомогу не виплачують, бо я влаштувалася на роботу. Продуктові набори ми отримували всього декілька разів, коли її видавали. Вирішили, що хай отримують ті, кому дійсно потрібна допомога, наприклад, багатодітні сім’ї. Я розумію, що без роботи жити нормально було б неможливо. Тому я згодна з тим, що якщо людина влаштувалася на роботу, їй допомогу забирають. Це справедливо, бо система повинна працювати так, щоб заохочувати людей працювати. Хоча я й розумію, що ринок праці зараз не найкращий, але знайти роботу можна.

Особливо якщо у вас є дитина, то без роботи не обійтися. Мої рідні всі влаштувалися на роботу, а я, як і раніше, працюю вчителькою. Дехто з наших знайомих не працює, але їм важко виживати тільки на гуманітарну допомогу. З голоду ніхто не помирає, це точно. Допомога від держави є, хоча й розуміємо, що війна, й ситуація важкі.

Адаптація а Запоріжжі 

Щодо роботи, то мені допомогла заучка з нашої школи. Вона мені подзвонила з пропозицією влаштуватися школу, яка виїхала з тимчасово окупованої території й працює онлайн. Оскільки наша на той час не працювала, бо були проблеми з оформленням через документи. Там було мало годин, але якщо чесно, я й не могла б більше потягнути після двох операцій і лікування. Я там працювала і не можу сказати, що було погано.

У 2023 році наш колектив знову об’єднався, щоб відкрити відкрити гімназію, адже матеріально-технічну базу вдалося відновити. У нас з’явився новий директор, так я знову почала працювати у своїй рідній школі дистанційно. Зрозуміло, що не вистачає рідних стін, проте ми навчаємо наших дітей онлайн у своїй школі – це чудово. 

Мій син спочатку навчався в місцевій гімназії Заводського району, а потім перевівся у свою рідну гімназію. Йому дуже не вистачало друзів у Запоріжжі. Навчання проходить онлайн, і зрозуміло, що в таких умовах складно з кимось подружитися. Але він у мене дуже товариський, тож з часом знайшов нових друзів, з якими часто гуляє. Це дуже важливо, адже підліток має мати можливість спілкуватися не лише онлайн, а й вживу. Він записався до тренажерного залу, і якщо чесно, йому навіть більше подобається тут, ніж вдома. Він планує залишитися в Запоріжжі. 

Найгірше, що він не бачив батька майже три роки. Ми всі разом зв’язуємося щодня, спілкуємося та намагаємося підтримувати одне одного, але цього замало. Іноді мій чоловік у відчаї, говорить, що, мабуть, ми більше ніколи не побачимося в цьому житті. А його заспокоюю, говорю, що, ні, ми з тобою ще зустрінемось обов’язково. 

Одного разу під час розмови, у подавленому стані, чоловік сказав мені: “Може, ви повернулися додому…” Але потім сам себе виправив і додав: “Так це ж росіяни тебе одразу в підвал посадять, а я вже не маю здоров’я тебе витягати”. Він сам розуміє, що, по-перше, нас туди не пропустять, а по-друге, за ті коментарі, які я залишала в соцмережах, за донати на ЗСУ, за підписані снаряди — підвал міг би бути не єдиною проблемою. До нього неодноразово приходили солдати з автоматами. Запитували, чому ваша дружина з сином виїхали, чи вони підтримують Україну? А ви підтримуєте Україну? Чому у вашої дружини на аватарці синьо-жовтий прапор, вона що, підтримує злочинний режим? І все в такому дусі. Після цього я видалила свої патріотичні аватарки, щоб хоч через це вони відчепилися від нього.

мешканка Мелітопольського району про адаптацію в Запоріжжі
Вчителька української мови та літератури разом з директором школи. Фото надане героїнею

Яка найбільша проблема, з якою стикаються ВПО?

Не можу сказати за всіх, адже кожну життєву ситуацію треба розбирати індивідуально. У нашому випадку найбільша проблема — житло. Ми приїхали майже без нічого, без фінансових заощаджень, адже багато грошей пішло на моє лікування. Відповідно, я не мала коштів на оренду житла. Нам пощастило, що нас прихистила родичка, і ми прожили у неї близько року. Нам не доводилося платити за квартиру, бо виплат було б недостатньо для оренди.

Через деякий час мені довелося шукати перевізників, щоб вивезти свого батька з тимчасово окупованого Пологівського району. Це було дуже складно, адже сама я його вивезти не могла. Дорога була важкою, і тоді ще можна було перейти через пункт Колотилівка-Покровка. Переді мною стояли два варіанти: або спробувати забрати батька, або взагалі не намагатися через усі труднощі. На свій страх і ризик я вибрала перший варіант. Якби він залишився там, швидше за все, він би просто помер.

Завдяки небайдужим людям, які доглядали за ним і допомагали нести сумку, батько таки дібрався до Запоріжжя. Так, у двокімнатній квартирі нас стало вже четверо, не враховуючи кота. Батько вже старенький, йому потрібна окрема кімната, де б йому ніхто не заважав відпочивати та дивитися телевізор. Мій син-підліток також потребує особистого простору. Оскільки на той час я працювала в своїй гімназії і отримувала пристойну зарплату, я почала шукати квартиру. Тоді я могла собі це дозволити. Так, ми втроє переїхали в орендовану квартиру. Це велика стаття витрат — комунальні послуги, сама оренда… Не кожен може це собі дозволити. Тому державі варто звернути увагу на цей аспект.

Додому…

За ці роки ми вже повністю облаштувалися. У нас є своя квартира, я працюю, син закінчує дев’ятий клас, батько живе в теплі та комфорті. Та я не можу назвати Запоріжжя своїм домом. Це місто мені дуже подобається. Я розумію, що тут є свої проблеми, але воно доволі комфортне, особливо якщо враховувати війну. Але все ж я не відчуваю себе тут як вдома. Мій дім там. Там мій чоловік, мій садочок, де я висадила троянди, півонії, чорнобривці та дубки. Поживши там і трохи тут, я з впевненістю можу сказати, що мій дім знаходиться за понад 100 км від обласного центру.

Після того як наші військові звільнять тимчасово окуповані території, я обов’язково повернуся додому, до свого чоловіка. Наведу вдома порядки, знову висаджу свої улюблені квіти і піду працювати у свою школу. Трохи страшнувато буде працювати з дітьми, бо їх там зараз змінюють, ламають, вчать ненавидіти все українське. Але я впевнена, що ми з ними знайдемо спільну мову, як завжди. Діти — як пластилін. З них виростає щось хороше, якщо дорослі докладають зусиль. Наші вчителі зроблять все, щоб вони згадали, що вони громадяни України, і що ворог — це росія, а не Україна.

Читайте також:

“Додому, я так розумію, ми вже не повернемося”: переселенка з Донецька переїхала в громаду на Запоріжжі, яка стала для неї новим домом

“Згине Бердянськ, згину і я”: переселенка з Бердянська про адаптацію у Запоріжжі

“Ми не можемо бути вічно ВПО, які страждають”, – переселенка з окупованого селища на Запоріжжі про нове життя після початку війни

“Відпустив цю ситуацію і почав працювати”: реабілітолог зі Степногірська, який відкрив бізнес у Запоріжжі

Життя всіх переселенців починається з того, що “ми приїхали на два тижні”», – дончанин про адаптацію у Запоріжжі та волонтерство


📢 Inform.zp.ua працює, щоб ви знали правду. Ми щодня збираємо важливі новини про Запоріжжя, окуповані території та життя в регіоні. Якщо наша робота важлива для вас, підтримайте редакцію донатом — ваша допомога дозволить нам продовжувати писати для вас! ❤ Підтримати: за посиланням 👈


Сообщение “Ми намагалися жити як могли”: мешканка Мелітопольського району про адаптацію в Запоріжжі появились сначала на inform.zp.ua.

ДЖЕРЕЛО