Життя розділене на “до” і “після” – так можна описати долю українця з початком війни у 2014 році. Тоді найбільше на собі її відчули мешканці Сходу. Дончанка Наталя Денисенко переїхала на Запоріжжя з початком окупації її рідного міста. Тут вона понад 10 років живе, працює та розвиває вже рідну для неї Новоолександрівську громаду.
Про ставлення до переселенців на початку війни, виклики та проблеми ВПО, мотивацію розвиватися після втрати домівки розповіла пані Наталя в цьому інтерв’ю.
Досвід перших переселенців
50-річна Наталя Денисенко разом з родиною виїхала зі вже окупованого Донецька у 2014 році. Спершу хотіли оселитися також у місті, щоб бути ближче до рідної області. За декілька років родина Наталі планувала повернутися додому, проте ситуація склалася інакше.
“На жаль, в Запоріжжі тоді було дуже складно з житлом, не хотіли брати переселенців. Нам всі відмовляли, навіть кидали трубки, коли тільки чули, що ми – переселенці з Донецька. І тому єдине місце, де ми змогли поселитись, це саме було село”, – розповідає Наталя.
В той час держава недостатньо допомагала внутрішньо переміщеним особам. Ба більше, ВПО намагалися постійно контролювати.
“Була мізерна допомога, на яку переселенцям виживати було неможливо. І, окрім того, нас весь час контролювали, якщо зараз ВПО легко й оформити, і легко щось отримувати, то тоді нас перевіряли озброєні поліцейські, як мінімум раз на місяць. Тобто приїжджали наряди, перевіряли, чи ми там. Ми всі там шикувалися з документами, у всіх все ретельно переглядали, тому, ставлення було зовсім інше, ніж зараз. Досить таки вороже держава до нас ставилась”, – ділиться Наталя.
Зараз, за словами жінки, ставлення держави до переселенців змінилося з початком повномасштабного вторгнення у 2022 році:
“Полегшилися всі ці процедури, особливо на початку повномасштабної війни. Зараз, зрозуміло, що зі зменшенням бюджету починають урізати категорії, але станом на початок війни набагато краще було ставлення. І хаби робили для переселенців, і евакуацію проводили, і тимчасове житло надавали. В нас такого не було, коли ми виїжджали своїм ходом у 2014 році”.
У Запоріжжі жити для родини Наталі не склалося, тому довелося поселитися в орендованому житлі в селі Веселянка Новоолександрівської громади, де й проживають зараз.
“Спочатку було важко. Нам селяни допомагали. Місцева влада, яка тоді була, абсолютно нам нічим не допомагала. Хоча й деякі люди до нас не зовсім однозначно ставилися, негативно сприймали й казали “наші хлопці за вас тут гинуть, а ви сюди приїхали ховатися”, “через вас ця війна почалась”. Тоді на той момент ми ж були перші такі, тому ми на собі все це відчули”, – ділиться Наталя.
Життя після втрати домівки
Певний час жінка не могла знайти роботу, потім влаштувалася в Департамент освіти, який був на той момент релокований в Слов’янськ. Але тоді там не було, де жити, й на ту зарплатню було складно утримувати сім’ю, навіть орендувати житло. Тому Наталі довелося знову повернутися на Запоріжжя. Там їй запропонували посаду заступника директора у місцевій школі, ким вона й працювала до війни.
Два роки тому керівництво сільської ради запросило Наталю увійти до складу Ради внутрішньо переміщених осіб громади, де вона згодом обійняла посаду голови.
“Робота в нас йде непогано, але не на все є можливості. Тому ми на базі Ради ВПО створити громадську організацію “Вільне прогресивне об’єднання “Перспектива” (перші літери кожного слова складають назву ВПО, – ред.). Діяльність ми спрямовуємо на проєкти для ВПО та розвиток громади. У нас непогано виходить, мабуть, тому мені запропонували посаду начальника Агенції з розвитку громад, де я й працюю з початку 2025 року”, – каже Наталя.
Разом з командою вони пишуть та подають грантові заявки, аби знайти гроші на проєкти, які хочуть втілити для переселенців та громади в цілому. Наталя вчиться писати такі заявки, тому проходила відповідний навчальний курс у просторі “Затишно space” БФ «Схід SOS».
“Керівництво громади, у якій я тепер живу, створило потужну команду, налаштовану на позитивні зміни. І я рада бути частиною цієї команди та робити свій внесок у її розбудову та розвиток”, – ділиться жінка.
Своїм власним прикладом та досвідом переселенки Наталя доводить, що життя після втрати домівки є:
“Додому, я так розумію, ми вже не повернемось, тому що навряд чи за мого життя ці території будуть звільнені, а залишається тільки жити тут. І будувати своє життя, – каже жінка. – Якщо просто зануритися в новини, то ні до чого хорошого це не призведе. І з іншого боку, життя воно одне у мене. Попри все, треба жити та розвиватись. І жити чимось цікавим, інакше сенсу в житті просто не буде. Я дуже багато бачила ВПО, які опустили руки. Але я вважаю, що все-таки зупинятися не можна, тому що якщо зупинився, ти вже вважай, що не живий.
Одразу після переїзду було дуже важко морально, але попалася така фраза “Дім не там, де стіни, а там, де ми”. Вона мене дуже мотивувала до того, щоб відкрити у житті нову сторінку та будувати життя з нуля на новому місці, навколо себе”.
Фото надані героїнею матеріалу
Читайте також:
“Згине Бердянськ, згину і я”: переселенка з Бердянська про адаптацію у Запоріжжі
Inform.zp.ua працює, щоб ви знали правду. Ми щодня збираємо важливі новини про Запоріжжя, окуповані території та життя в регіоні. Якщо наша робота важлива для вас, підтримайте редакцію донатом — ваша допомога дозволить нам продовжувати писати для вас! 
Підтримати: за посиланням 
Сообщение “Додому, я так розумію, ми вже не повернемося”: переселенка з Донецька переїхала в громаду на Запоріжжі, яка стала для неї новим домом появились сначала на inform.zp.ua.